Автор: С.Г. Бурчинський
ДУ «Інститут геронтології ім. Д.Ф. Чеботарьова НАМН України», Київ
Проблема депресивних станів є нині однією з провідних медико-соціальних проблем сучасного суспільства. За різними даними (що не враховує значну кількість недіагностованих, маскованих, соматоформних та ін. варіантів), у світі налічується від 100 до 200 млн. хворих на депресії [8, 10, 11, 13], а хоча б один депресивний епізод у своєму житті переживають 20-25% жінок та 7-12% чоловіків. При цьому однією з найважливіших характеристик депресивних розладів на сучасному етапі є їх вихід за межі психіатричної патології, збільшення частки невротичних та соматогенних форм порівняно з класичними ендогенними депресіями (моно- та біполярними розладами). Так, нині частка непсихотичних форм у загальній структурі депресивної патології перевищує 60 % [2]. Саме цим обумовлений той факт, що останніми роками дедалі більше таких пацієнтів звертаються не до психіатра, а до лікаря первинної ланки – дільничного терапевта, або – у разі соматогенних депресій – до лікарів інших спеціальностей, але здебільшого до неврологів.